Де проходить межа між допустимою критикою та безпідставними звинуваченнями: позиція ЄСПЛ
У справі «De Carvalho Marques and Others v. Portugal» ЄСПЛ розглянув скаргу футбольного клубу та його посадових осіб, яких було притягнуто до дисциплінарної відповідальності за публічні висловлювання щодо арбітрів і системи суддівства у професійному футболі.
🔹Обставини справи
Підставою для притягнення заявників до дисциплінарної відповідальності стали висловлювання, в яких містилися звинувачення у корупції, упередженості арбітрів та маніпулюванні результатами матчів. Заявники скаржилися, що накладені на них санкції призвели до порушення їх права на свободу вираження поглядів. Cтверджували, що обмежилися висловленням та поширенням думки, заснованої на фактах, з питання, що становить значний суспільний інтерес, та в контексті гострих суперечок.
🔹Позиція ЄСПЛ
Суд зазначив, що притягнення заявників за публічні висловлювання в медіа до дисциплінарної відповідальності становило втручання в їх право на свободу вираження поглядів. Оскаржуване втручання було передбачене законом та переслідувало легітимну мету - захист репутації та прав інших осіб.
Водночас Суд наголосив, що ключовим для вирішення справи було з'ясування, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, як того вимагає ст. 10 ЄКПЛ.
Оцінюючи, чи було втручання у свободу вираження поглядів заявників необхідним у демократичному суспільстві, ЄСПЛ виходив із необхідності забезпечити справедливий баланс між правом на свободу вираження поглядів (ст. 10 ЄКПЛ) та правом на повагу до приватного життя (ст. 8 ЄКПЛ).
Суд нагадав свою усталену практику, відповідно до якої під час пошуку балансу між правом на повагу до приватного життя та правом на свободу вираження поглядів, слід враховувати низку критеріїв, зокрема: внесок висловлювань у дискусію, що становить суспільний інтерес; ступінь публічності особи, якої вони стосуються; предмет висловлювань; попередню поведінку відповідної особи; спосіб отримання інформації та її достовірність; зміст, форму і наслідки поширених відомостей; характер і суворість застосованих санкцій.
ЄСПЛ зазначив, що:
питання, порушені у спірних висловлюваннях, становили значний суспільний інтерес, оскільки стосувалися можливого маніпулювання результатами спортивних змагань та проявів недоброчесності у професійному футболі;
з огляду на центральну роль арбітрів у футбольних матчах та вплив їх рішень на перебіг і результати змагань, межі допустимої критики щодо арбітрів є ширшими, ніж щодо приватної особи;
висловлювання, за які заявників було притягнуто до відповідальності, були виражені у формі оціночних суджень;
звинувачення мали особливо серйозний характер, адже заявники фактично приписували конкретним особам вчинення кримінальних правопорушень. Такі звинувачення були конкретними, детальними та неодноразово повторювалися;
звинувачення у корупції та маніпулюванні результатами матчів здатні істотно підірвати особисту та професійну репутацію арбітрів і мати для них серйозні негативні наслідки;
попри суспільну небезпеку корупції та її вплив на довіру до інституцій, звинувачення у корупції мають ґрунтуватися на достатній фактичній основі, яка підтверджує їх правдоподібність;
навіть численні чи повторювані помилки арбітрів самі по собі не є достатньою підставою для висновку про існування корупційної складової чи маніпулювання результатами матчів. Такі висловлювання заявників, хоча й були сформульовані як оціночні судження, втім не ґрунтувалися на достатній фактичній основі;
висловлювання, що стосувалися лише сумнівів у неупередженості арбітра, без звинувачень у корупції чи маніпулюванні результатами матчів, залишалися в межах допустимої критики.
На цій підставі Суд встановив порушення ст. 10 Конвенції лише в частині, що стосувалася притягнення заявників до дисциплінарної відповідальності за висловлювання щодо відсутності неупередженості. Водночас Суд не встановив порушення ст. 10 Конвенції щодо інших заяв, оскільки висловлені в них звинувачення у корупції та маніпулюванні результатами матчів не мали достатньої фактичної основи.
Це рішення вкотре підтверджує усталену практику ЄСПЛ відповідно до якої:
оціночні судження не потребують доведення їх правдивості, однак вони мають ґрунтуватися на достатній фактичній основі;
без достатньої фактичної основи навіть оціночні судження можуть бути визнані такими, що виходять за межі захисту, гарантованого ст. 10 Конвенції.
