Технічний збій в роботі Реєстру декларацій як поважна причина неподання декларації у встановлений законом строк

Згідно диспозиції ч.1 ст.172-6 КУпАП відповідальність за вказане правопорушення настає у разі несвоєчасного подання без поважних причин декларації особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Під поважними причинами слід розуміти неможливість особи подати вчасно декларацію у зв`язку з хворобою, перебуванням особи на лікуванні, внаслідок стихійного лиха (повені, пожежі, землетрусу), технічних збоїв офіційного веб-сайту НАЗК тощо.

В значній кількості справ про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення вимог фінансового контролю, що виявилось у несвоєчасному поданні декларації особа, яка притягується до адміністративної відповідальності обґрунтовуючи відсутність в її діях складу інкримінованого адміністративного правопорушення посилається як на поважну причину неподання декларації у встановлений законом строк на існування в період кампанії декларування технічних збоїв у роботі єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування. Втім, суди не завжди приймають відповідні доводи і цілком обгрунтовано. Адже, в значній кількості справ відповідної категорії особа, яка притягується до адміністративної відповідальності обмежується лише вказівкою на відповідну обставину, ненадаючи при цьому жодних доказів на підтвердження факту неможливості виконати обовʼязок із своєчасного подання декларації в силу існування технічних збоїв у роботі реєстру декларацій.

З огляду на судову практику належним доказом неможливості чи то увійти до Реєстру декларацій, чи то завершити процес подання декларацій може слугувати лист від НАЗК про періоди фіксації технічних збоїв у роботі Реєстру декларацій, роздруківка послідовності дій користувача. Зі змісту відповідної роздруківки послідовності дій користувача Реєстру має вбачатися, що субʼєкт декларування вживав всі необхідні дії для подачі декларації у встановлений законом строк, втім не зміг виконати обовʼязок щодо подання декларації відповідного виду з причин незалежних від його волі.

Так, до прикладу у справі № 710/1353/24 Особа_1 будучи субʼєктом декларування в порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» без поважних причин, несвоєчасно подала до НАЗК декларацію (після звільнення).

Постановою суду першої інстанції визнано Особу_1 винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 172-6 КУпАП, та застосовано адміністративне стягнення у виді штрафу.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції захисник в інтересах Особи_1 подав апеляційну скаргу в якій просив: постанову суду першої інстанції скасувати, а провадження по справі закрити за відсутністю в діях Особи_1 складу адміністративного правопорушення.

Обгрунтовуючи доводи апеляційної скарги серед іншого, захисник зауважив, що поза увагою суду залишено той факт, що згідно Додатку «Послідовність дій користувача «Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», Особа_1 протягом 3 днів до кінцевої дати подання декларації здійснила кілька невдалих спроб увійти до системи та подати декларацію. Втім, змогла подати декларацію відповідного виду лише на наступний день, через 9 годин 02 хвилини після спливу кінцевого строку для подання декларації. Вищенаведене на переконання захисника, виключає умисел Особи_1 на вчинення правопорушення щодо неподання декларації.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами захисника та задовольнив вимоги апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції вважав, що: строк в один день, який був пропущений Особою_1 є незначним; Особа_1 не мала наміру ухилятися від подачі щорічної декларації, оскільки вона намагалася її подати вчасно, виконуючи дії для її оформлення та подальшої подачі в порядку передбаченому законодавством; конструктивною ознакою правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 172-6 КУпАП, є несвоєчасне подання декларації без поважних на те причин; наявність технічного збою у роботі сайту НАЗК є поважною причиною подання декларації поза межами встановленого строку, яка доведена у встановленому законом порядку.

Для порівняння, за обставинами справи № 947/5393/21 Особа_1 перед звільненням та припиненням діяльності, пов`язаної з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, несвоєчасно подала електронну декларацію за період, не охоплений раніше поданими деклараціями.

Судом першої інстанції провадження по адміністративній справі відносно Особи_1 про вчинення адміністративного правопорушення, пов'язаного з корупцією передбаченого ч.1 ст.172-6 КУпАП закрито, з підстав завершення строків притягнення до адміністративної відповідальності (ст.38 КУпАП).

Не погоджуючись з вказаною постановою, захисник Особи_1 подав апеляційну скаргу в якій просив скасувати постанову суду першої інстанції. В обґрунтування доводів апеляційної скарги, серед іншого зазначив щодо несправності та перебоїв в роботі Реєстру декларацій, які власне і завадили подачі Особою_1 декларації вчасно.

Втім, доводи апеляційної скарги не знайшли належного підтвердження під час розгляду скарги. В мотивувальній частині постанови суд апеляційної інстанції відхиляючи доводи апеляційної скарги щодо наявності поважної причини несвоєчасного подання декларації зауважив, що: НАЗК на запит суду надало відповідь про відсутність перебоїв у роботі Реєстру у запитуваний період; з доданої до протоколу роздруківки послідовності дій користувача, вбачається, що дії Особи_1 на сайті НАЗК починаються з наступного дня після завершення строку подання декларації відповідного виду; матеріали справи не містять інших доказів (скріншотів чи відеозапису), які б підтверджували посилання апелянта на неможливість входу до серверу. На підставі викладеного апеляційний суд відмовив у задоволенні вимог апеляційної скарги.

Матеріал опублікований за авторством Кучерявенка Сергія Степановича, Голови АДВОКАТСЬКОГО ОБʼЄДНАННЯ "КУЧЕРЯВЕНКО ТА ПАРТНЕРИ"

Помилка в підставі дифамаційного позову позбавить компенсації

Стягнути моральну шкоду за образливі оціночні судження, висловлені у брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує честь, гідність, ділову репутацію неможливо, якщо підставою для позовної вимоги була сама лише недостовірність поширеної інформації.

Жінка звернулася до суду з позовом про захист честі, гідності, ділової репутації, в якому просила суд визнати недостовірною та зобовʼязати спростувати інформацію, поширену відповідачем на власній сторінці у Фейсбуці, а також на деяких інших сторінках цієї соцмережі.

Суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову в частині визнання поширеної інформації недостовірною та такою, що порушує права на повагу до гідності і честі. Адже висловлювання були оціночними судженнями, які не підлягають спростуванню. Але суди погодилися, що є достатні підстави для часткового задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 тис. грн, оскільки оціночні судження відповідача про приватне життя позивачки були висловлені у брутальній і принизливій формі.

Відповідач з таким підходом не погодився і подав касаційну скаргу. Він наполягав на відсутності підстав для задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди, оскільки у задоволенні заявленої позивачем первісної вимоги було відмовлено.

У Верховному Суді звернули увагу, що підставою для вимоги позивачки про відшкодування моральної шкоди була саме недостовірність поширеної щодо неї інформації, а не брутальна, принизлива чи непристойна форма висловленої відповідачем суб'єктивної думки, що принижує честь, гідність і ділову репутацію. Разом з тим вищезазначене залишилося поза увагою попередніх інстанцій. При цьому інших підстав для відшкодування моральної шкоди (крім як за розповсюдження недостовірної інформації) позивачка не зазначила.

Судді Верховного суду послалися на п. 5 ч. 3 ст. 2 ЦПК і зауважили, що позивачка не мотивувала вимогу про відшкодування їй моральної шкоди тим, що ця шкода завдана висловлюваннями відповідача у брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію. А тому суд у межах цього провадження не міг покласти на відповідача обов'язок відшкодувати таку шкоду на підставі абз. 2 ч. 3 ст. 30 Закону «Про інформацію».

При цьому суди порушили норми процесуального права, коли вийшли за межі тієї підстави вимоги про відшкодування моральної шкоди, яку заявила позивачка.

З огляду на наведене, КЦС ВС (постанова у справі № 588/610/23 від 04.09.2024) скасував рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди.

Матеріал опублікований за авторством Кучерявенко Вікторії, старшого партнера АДВОКАТСЬКОГО ОБʼЄДНАННЯ "КУЧЕРЯВЕНКО ТА ПАРТНЕРИ" у виданні "ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА".

Чому редакція медіа має відповідати у суді за авторські колонки

Неправильно визначене коло відповідачів у справах про захист честі, гідності чи ділової репутації може стати перешкодою для розгляду справи по суті. Оскільки суд не має права самостійно залучати співвідповідачів без ініціативи позивача.

Чоловік звернувся до суду з позовом про визнання недостовірною та вимогою спростувати інформацію, поширену на вебсайті інтернет-видання. При цьому як відповідач був зазначений лише автор матеріалу. Бо на сайті містилася примітка, що точка зору редакції інтернет-видання може не збігатись з точкою зору автора колонки.

Суд першої інстанції, з яким погодилася апеляція, у задоволенні позову відмовив. Адже позов було пред’явлено до неповного кола відповідачів — не було залучено до участі у розгляді справи власника вебсайту, який створює відповідні технологічні можливості для розміщення інформації (у тому числі, опублікування спростування спірної інформації). А у суду, згідно із процесуальним законом, відсутні підстави для залучення власника вебсайту як співвідповідача.

При цьому пред’явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Не погоджуючись із такими рішеннями, позивач подав касаційну скаргу. Він вважав, що суди безпідставно не взяли до уваги його пояснення щодо причин незалучення співвідповідачем редакції онлайн-медіа, не врахували, що відповідач опублікував власну інформацію в авторському блозі, за який редакція не несе відповідальності. Чоловік уважав, що оскаржені судові рішення не містять обґрунтувань неможливості розгляду справи без залучення редакції видання онлайн-медіа як співвідповідача.

У Верховному Суді зауважили, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації. Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в Інтернеті є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник вебсайту, яких позивач повинен установити і зазначити в позовній заяві.

Визначення відповідачів, предмет спору та підстави позову є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів і обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується останнім під час розгляду справи. Визначення складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням потрібного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Водночас суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду заяви за правилами спрощеного позовного провадження — до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. У разі пред’явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язується вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і щодо тих відповідачів, які зазначені в ньому (ч. 1 ст. 51 ЦПК).

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

Тож суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що власник вебсайту інтернет-видання (який створив технологічну можливість і умови для поширення оспорюваної інформації) не був залучений до участі у справі, врахувавши зміст вимог позивача про спростування такої інформації шляхом опублікування спростування на вебсайті онлайн-медіа, дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав заявлення позовних вимог не до всіх належних відповідачів.

Тож Касаційний цивільний суд Верховного Суду підстав для задоволення скарги не знайшов, а тому залишив її без задоволення, а рішення першої та апеляційної інстанцій — без змін (див. постанову від 04.12.2024 у справі № 296/6156/22).

Матеріал опублікований за авторством Кучерявенко Вікторії, старшого партнера АДВОКАТСЬКОГО ОБʼЄДНАННЯ "КУЧЕРЯВЕНКО ТА ПАРТНЕРИ" у виданні "ЮРИДИЧНА ГАЗЕТА"

Звільнення журналістів і медіа від відповідальності:
3 новели, які варто знати

Нещодавно Верховна Рада України під гаслом посилення гарантій діяльності медіа і журналістів та забезпечення права громадян на доступ до інформації, ухвалила закон яким змінила також положення щодо відповідальності субʼєктів (законопроєкт № 11321). Чи будуть додержані гарантії свободи слова?

І хоча цей закон ще не підписаний Президентом України та не набрав чинності, він устиг уже наробити галасу у соціальних мережах. Тож давайте розглянемо ключові новели, які зʼявляться у ст. 117 Закону України «Про медіа» в частині звільнення від відповідальності, якщо, звісно, зміни підпише Гарант Конституції.

По-перше, розширюється субʼєктний перелік осіб, що звільняються від відповідальності за поширення інформації, забороненої Законом України «Про медіа», а також інформації, що не відповідає дійсності, порушує права і законні інтереси особи.

Зокрема, вказаний перелік доповнено журналістами, які виконують роботу за цивільно-правовим договором для медіа. Як зазначали автори законодавчої ініціативи, необхідність таких доповнень була зумовлена частим залученням суб’єктами у сфері медіа позаштатних журналістів до виконання редакційних завдань на підставі цивільно-правових договорів.

Такі особи стають поширювачами інформації тією ж мірою, що і штатні працівники — журналісти та самі медіа. Втім, до позаштатних журналістів не могли застосовуватися гарантії та умови звільнення від відповідальності, встановлені ст. 117 Закону України «Про медіа» (їх не було віднесено до складу осіб, що підлягають звільненню від відповідальності).

По-друге уточнено умови звільнення від відповідальності за відтворення публічних виступів чи повідомлень юридичних осіб, державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, народних депутатів України, кандидатів на виборні посади.

Суб’єкти у сфері медіа, їх працівники та журналісти, які виконують роботу за цивільно-правовим договором для медіа, звільнятимуться від відповідальності за поширення інформації забороненої Законом «Про медіа», а також інформації, що не відповідає дійсності, порушує права і законні інтереси особи, якщо відповідна інформація є дослівним або у переказі, без спотворення суті відтворенням публічних виступів чи повідомлень згаданих субʼєктів.

По-третє, уточнено умови звільнення суб’єктів у сфері онлайн-медіа від відповідальності за недостовірну або заборонену інформацію, поширену користувачами у розділах для коментування чи розміщення користувацьких публікацій.

Суб’єкти у сфері онлайн-медіа звільнятимуться від відповідальності за поширену користувачами недостовірну або заборонену інформацію за умови, що доступ до такої інформації відповідний субʼєкт у сфері онлайн-медіа обмежив впродовж трьох робочих днів з моменту:

отримання відповідної скарги чи припису Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, або
отримання ухвали про відкриття відповідного провадження судом (наприклад, коли йдеться про справу із захисту права на повагу до гідності та честі, на недоторканність ділової репутації, порушених внаслідок поширення користувачем у коментарях недостовірної інформації про особу).

Отже, законодавчі зміни до ст. 117 Закону України «Про медіа» мають амбітну мету — адаптувати медійне середовище до сучасних реалій, захистивши не лише субʼєктів у сфері медіа, їх працівників, а й інших учасників інформаційного процесу. Розширення гарантій для позаштатних журналістів та уточнення умов відповідальності свідчать про прагнення збалансувати свободу слова та права окремих осіб, що потрапляють у фокус уваги журналістів. Перші правозастосовні практики стануть вирішальними у визначенні ефективності нововведень.

Матеріал опублікований за авторством Кучерявенко Вікторії, старшого партнера АДВОКАТСЬКОГО ОБʼЄДНАННЯ "КУЧЕРЯВЕНКО ТА ПАРТНЕРИ" :

Адвокатське обʼєднання "Кучерявенко та партнери"

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
СУБʼЄКТІВ У СФЕРІ ОНЛАЙН-МЕДІА
ЗА РОЗМІЩЕНІ КОРИСТУВАЧАМИ КОМЕНТАРІ ТА ДОПИСИ:
ЯК ЗМІНИ ПЕРЕДБАЧАЄ ЗАКОНОПРОЄКТ № 11321

З ухваленням Верховною радою України законопроєкту №11321 «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення деяких гарантій діяльності медіа, журналістів та громадян на доступ до інформації», інформаційний простір переповнений заголовками накшталт «Онлайн-медіа звільнятимуться від відповідальності за негативні коментарі читачів щодо посадовців під новинами, за умови їх видалення протягом 3 днів».

Відповідні матеріали привернули увагу чимало користувачів новинних сайтів та сформували уявлення про те, що ухвалений Верховною Радою України законопроєкт №11321 запроваджує відповідальність для субʼєктів у сфері онлайн-медіа, якщо вони не видалять розміщений на їх веб-сайті/веб-сторінці негативний коментар про посадовців протягом трьох днів з моменту його опублікування користувачем.

ПРОТЕ, чи дійсно це так ? Та які дійсно зміни до ч.4 ст. 117 Закону України «Про медіа» вносить ухвалений законопроєкт ?

У 2023 році набув чинності Закон України «Про медіа». В ч.4 ст. 117 Закону України «Про медіа» законодавець визначив підстави звільнення суб’єктів у сфері онлайн-медіа від відповідальності за поширену інформацію користувачами у розділах для коментування чи розміщення користувацьких публікацій.

Зокрема, відповідно до положень ч.4 ст.117 Закону України «Про медіа» (в першочерговій редакції, чинній на день оприлюднення цієї публікації) суб’єкти у сфері онлайн-медіа звільняються від відповідальності у разі, якщо:

А) користувачем у розділах для коментування чи розміщення користувацьких публікацій була поширена недостовірна інформація або інформація заборона поширення якої передбачена ст.ст. 36, 42 та 119 Закону України «Про медіа»;

Б) суб’єкт у сфері онлайн-медіа обмежив доступ до такої інформації впродовж 3-х робочих днів З МОМЕНТУ отримання відповідної скарги чи припису Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

14.01.2025 року Верховною радою України прийнято в цілому законопроєкт № 11321, яким серед іншого передбачено внесення змін до ч.4 ст.117 Закону України «Про медіа». Зокрема, ухваленим законопроєктом № 11321 передбачено, що триденний строк наданий субʼєктам у сфері онлайн-медіа для обмеження доступу до недостовірної інформації / інформації забороненої до поширення ст.ст. 36, 42 та 119 Закону України «Про медіа» аби мати підставу для звільнення від відповідальності за її поширення користувачем на веб-сайті/веб-сторінці онлайн-медіа у відповідному розділі може обраховуватися НЕ ЛИШЕ з моменту отримання скарги чи припису Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, АЛЕ Й З МОМЕНТУ ОТРИМАННЯ УХВАЛИ СУДУ ПРО ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ (до прикладу у справі із захисту права на повагу до гідності та честі, на недоторканність ділової репутації порушених внаслідок поширення користувачем у коментарях недостовірної інформації про особу).

Також варто звернути увагу, що ч.4 ст.117 Закону України «Про медіа» ані в першочерговій редакції, ані в редакції передбаченою прийнятим законопроєктом № 11321 не містить жодного застереження, що користувацький коментар чи допис у відповідному розділі веб-сайту/веб-сторінки онлайн-медіа, який містить спірну інформацію має стосуватися лише посадовців.

Отже, при набранні чинності ухваленого Закону № 11321 субʼєкти у сфері онлайн-медіа нестимуть відповідальність за поширену користувачем недостовірну/ заборонену законом інформацію, лише у разі якщо не виконають обовʼязок з обмеження доступу до спірної інформації впродовж 3-х робочих днів:

з моменту отримання відповідної скарги чи припису Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
АБО з моменту отримання ухвали про відкриття провадження у справі.

Саме неналежний контроль за змістом користувацького контенту розміщеного на веб-сайті/веб-сторінці субʼєкта у сфері онлайн-медіа (який власне і створив технічну можливість та умови для розміщення спірної інформації) слугуватиме передумовою для притягнення субʼєкта у сфері онлайн-медіа до відповідальності, в тому числі на ряду з автором спірного коментаря чи допису.

ріал опублікований за авторством Кучерявенко Вікторії, старшого партнера АДВОКАТСЬКОГО ОБʼЄДНАННЯ "КУЧЕРЯВЕНКО ТА ПАРТНЕРИ" на сайті Національної асоціації адвокатів України.

Неможливість притягнення особи до відповідальності за висловлення оціночних суджень є загальним постулатом у справах із захисту честі, гідності та ділової репутації, який серед іншого має винятки

Неможливість притягнення особи до відповідальності за висловлення оціночних суджень є загальним постулатом у справах із захисту честі, гідності та ділової репутації. Втім з правила завжди існують винятки.

Відповідно до ст. 30 Закону «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Елементами оціночних суджень є:

1) висловлювання, які не містять фактичних даних;

2) критика;

3) оцінка дій;

4) висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

З аналізу цих положень, а також практики національних судів та Європейського суду з прав людини вбачається неможливість притягнення особи до відповідальності за висловлення оціночних суджень.

Водночас, захист честі, гідності та ділової репутації, які були порушені внаслідок поширення інформації, у формі оціночних суджень також можливий.

По-перше, якщо особа вважає, що висловлені у медіа оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому медіа з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку (ч. 2 ст. 30 Закону «Про інформацію»).

По-друге, загальним для кожного з вищенаведених елементів оціночного судження, є те, що його висловлення не повинно супроводжуватися оперуванням фактичними даними (які, на відміну від оціночних суджень, можуть бути перевірені на предмет їх відповідності дійсності та спростовані у встановленому законом порядку). Втім встановлення зазначеної вимоги аж ніяк не нівелює той аспект, що формулювання та висловлювання оціночних суджень повинно здійснюватися з опорою на певний мінімальний набір достовірних фактів. На переконання ЄСПЛ, оціночне судження є надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (п. 46 рішення у справі «Лінгенс проти Австрії»).

Також п. 1 ч. 2 ст. 30 Закону «Про інформацію» містить застереження, що оціночні судження не повинні бути наклепницькими, тобто завідомо неправдивими вигадками, які ганьблять іншу особу.

Іншими словами, якщо поширення особою інформації у формі оціночних суджень здійснено без опору на будь-яке фактичне підґрунтя і поширена інформація завдає шкоди честі, гідності, діловій репутації особи, якої поширена інформація стосується, відповідні дії особи – поширювача інформації слід кваліфікувати як зловживання правом на свободу слова, а поширені висловлювання – наклепом. А відповідно, з урахуванням застереження ч. 2 ст. 30 Закону України «Про інформацію» щодо виключення приналежності наклепу до оціночних суджень слід констатувати можливість захисту порушених прав особи, якої поширена інформація стосується, у тому числі у спосіб, визначений ст. 277 Цивільним кодексом.

По-третє, характерним для оціночних суджень є те, що на нормативному рівні здійснюється охорона не лише змісту, але й форми вираження. Особливого значення ця теза набуває у разі висловлення особою оціночних суджень за допомогою фейлетону, карикатури тощо. Адже зазначені стилі публіцистики передбачають перебільшення та загострення ключових аспектів.

Разом з тим, якщо суб’єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію особи, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.

Матеріал опублікований за авторством Кучерявенко Вікторії, старшого партнера АДВОКАТСЬКОГО ОБʼЄДНАННЯ "КУЧЕРЯВЕНКО ТА ПАРТНЕРИ" на сайті
Національної асоціації адвокатів України.

Публічне звинувачення у злочині - не оціночне судження

Посилання на конкретну фізичну особу у контексті її звʼязку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливе лише у разі, коли особа перебуває у статусі підозрюваного, обвинуваченого або підсудного - КЦС ВС.

Такого висновку дійшов Касаційний цивільний суд Верховного Суду у справі № 484/2781/19.

На засіданні бюро парторганізації депутат поширив інформацію про здійснення колегою замаху на його життя з мотивів помсти. Вважаючи поширену інформацію такою, що не відповідає дійсності та завдає шкоди честі, гідності, діловій репутації, другий депутат звернувся до суду із позовом. Серед іншого, він просив суд визнати поширену інформацію недостовірною та стягнути на його користь компенсацію за завдану моральну шкоду.

Задовольняючи ці вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що поширена відповідачем інформація не містила припущень і була викладена в стверджувальній формі. У виступі особа прямо називалася та пов`язувалася у свідомості однопартійців з кримінальними діями. При цьому суду не було надано доказів про те, що позивачем було скоєно замах на життя відповідача, хоча за ст. 81 ЦПК такий обов`язок покладено саме на відповідача. Крім цього, згідно з відомостями, зазначеними в листі регіонального відділу поліції, у провадженні останнього відносно позивача відсутні відкриті кримінальні провадження за фактом вчинення замаху на життя особи.

Апеляція погодилася з такими висновками. Але позивач подав касаційну скаргу.

КЦС виходив з того, що висловлювання відповідача є такими, що можуть бути перевірені на предмет їх правдивості. Адже дії, про які заявлялося, підпадають під ознаки кримінально-караного діяння. І це виключає віднесення таких слів щодо діяльності особи до оціночних суджень чи критичних зауважень.

Враховуючи принцип презумпції невинуватості, КЦС дійшов висновку про відсутність правових підстав стверджувати, що особа, яка не перебуває в статусі підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, має відношення до вчинення злочину, який розслідується. Та зауважив, що про початок здійснення чи наявність кримінального провадження стосовно конкретної особи можливо стверджувати виключно у випадку наявності підозрюваних у таких провадженнях. Посилання на конкретну фізичну особу у контексті її звʼязку зі злочином, кримінальним провадженням чи його розслідуванням можливо лише у випадку, коли особа перебуває у відповідному процесуальному статусі.

Також у ВС нагадали, про позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої має проводитися вагоме розрізнення між твердженнями про те, що особа лише підозрюється у вчиненні певного злочину, і відвертим визнанням того, що особа його вчинила (Bohmerv. Germany. 54, 56, Nestakv. Slovakia, 88 – 89). Слід принципово розрізняти повідомлення про те, що когось лише підозрюють у вчиненні злочину, та чітку заяву, зроблену за відсутності остаточного вироку, про те, що особа вчинила злочин. Чи порушує заява державної посадової особи принцип презумпції невинуватості – слід визначати у контексті конкретних обставин, за яких було зроблено таку заяву (Daktaras v. Lithuania). Ніщо не може завадити відповідним органам надавати інформацію про перебіг розслідування в кримінальних справах, адже це б суперечило праву на свободу вираження поглядів, проголошеному ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Allenet de Ribemont. Frence, 33, 38, 41). А при вирішенні питання про порушення права на презумпцію невинуватості необхідно брати до уваги не лише зміст конкретних висловлювань, а й контекст, у якому вони були зроблені. При цьому державним посадовим особам важливо добирати слова, оприлюднюючи свої заяви ще до судового розгляду справи (справа «Дактарас проти Литви»).

Виходячи з цього, суд урахував, що оскаржувані твердження були зроблені не в рамках кримінального провадження, а упродовж засідання бюро організації. І ці твердження (оскільки йшлося про замах на життя), були далекими від обережних.

Тож, за відсутності обвинувального вироку, відповідач фактично поширив інформацію, яка порушує особисте немайнове право людини. І така інформація не є оціночними судженнями.

На підставі цього суд касаційної інстанції підтвердив правильність висновків нижчих судів та залишив подану касаційну скаргу без задоволення.

Facebook